написано 25-09-2007 16:30            

Через несколько дней будет известен номер счета (скульптора) на который все желающие смогут скинуться на мемориальную доску. Я (или Лион) сообщу номер счета на форуме.

написано 28-09-2007 12:15            

Ларис, просто к тому, что это я была... а то будешь думать, а хто ета, мол! Твой то меил есть у меня... только не дойти все...

написано 28-09-2007 14:41            

“Якби молодість знала, якби старість могла…”

“… Я когда-то умру – мы когда-то всегда умираем, -
Как бы так угадать, чтоб не сам – чтобы в спину ножом:
Убиенных щадят, отпевают и балуют раем, -
Не скажу про живых, а покойников мы бережем”…

Хто б міг подумати, що ці слова колись напише той хлопчик, який приїжджав у Гайсин на початку 50-х років минулого століття разом із своїм дідусем і його наймолодшим сином до свого дядька Олексія Володимировича Висоцького?! А вже у 70-х, того ж століття, колишню країну Союзу Радянських Соціалістичних Республік сколихнула хвиля заборонених пісень молодого чоловіка із глибоким, хриплуватим голосом, який не можна було ні порівняти ні з яким іншим, ні переплутати.
Володимир Висоцький… Він не просто увійшов своїми піснями, живими акторськими ролями у театрі й кіно, у домівки та серця людей різних ідеалів, поглядів і національностей. Він активно і впевнено вторгнувся у людську свідомість, примусив переосмислити давні й звичні стереотипи, озирнутися назад і заглянути у день завтрашній… Це було дійсно так. Його пісні, не зовсім мелодійні, але “до мурашок” на тілі, творили життя, стосунки, політику…
Висоцького, на жаль, уже немає на цьому світі, але є багато його прихильників, шанувальників і, навіть, фанатів, які “докопуються” до найменших дрібниць і подробиць творчого й особистого життя поета, до ситуацій, які пов’язані з його біографією. Безперечно, таких сторінок у житті Володимира Висоцького дуже багато – починаючи від поїздки з дідусем у наш, тоді провінційний Гайсин, і до його стосунків із відомою кіноактрисою Мариною Владі.
Особистість знаменитого барда ще не раз переглядатимуть композитори, історики, літератори, бібліографи, критики. Але життя, минулі події не змінить уже ніхто. Нехай у них і розбираються не дилетанти, а справжні фахівці та шанувальники.
І треба сказати, що вони дуже наполегливі у своїх пошуках. Якби це було не так, у редакцію нашої газети “Гайсинський вісник” у серпні не надійшов би електронною поштою лист від ініціатора й організатора цього пошуку, однієї із учасників форуму офіційного Інтернет-сайту Фонду Володимира Висоцького, вінничанки – Тетяни Тищенко. У ньому вона просила гайсинчан посприяти у пошуках будинку, де наприкінці 40-х і початку 50-х років минулого століття квартирував рідний дядько поета Олексій Володимирович Висоцький, який тоді служив у Гайсині, був офіцером-артилеристом. Разом із листом Тетяна надіслала і фотознімки, на яких був сам Олексій Володимирович, а також його батько Володимир Семенович Висоцький із сином Володею та онуком. І… племінником Володею, який колись стане таким відомим. У центрі на знімку – Сашко, син Олексія Володимировича.
Здається, у цих іменах можна заплутатись – кілька Володимирів, Сашко, Олексій Володимирович… Тісно пов’язана родина. Не все відомо про неї, багато чого заховалося за багатогранністю і сплетінням років, десятиліть. Але у Тані, простої і скромної української дівчини з Вінниці, знайшлися достойні соратники й помічники – відомий знавець життя та творчості Володимира Висоцького, автор двох книг про поета, Марк Цибульський із США, Вадим Ткаченко із Києва, колишній харків’янин, який тепер живе в Ізраїлі, Ліон Надель, лікар-кардіолог, учений, якого дуже добре знає чимало гайсинчан, Олександр Мойсейович Скупник, наш земляк, письменник Сергій Боровиков, гайсинчанин Юрій Гуцалов...
Скільки людей виявилися небайдужими до того, що вже зараз стає історією! Дядько Володимира Висоцького, Олексій Володимирович, уже в двадцять чотири роки був начальником штабу бригади зброї високої потужності – артилерії – в одній із військових частин Гайсина. Молодий Володимир Висоцький пізніше завжди з гордістю згадував легендарного дядька. Адже він був Героєм оборони Одеси й Севастополя, учасником штурму Берліна. В ньому завжди кипіла енергія, яка просилася назовні, а він її і не стримував. Проте був чудовим сім’янином і прекрасною людиною.
Хто про це тепер, через стільки років, може пригадати? Бо ж спогади завжди покриваються “цвілістю”, та й для багатьох “пахнуть” якщо не нафталіном, то такою давністю, за якою не видно більше нічого.
Але, на щастя, є ще жива людина, яка не лише пам’ятає сім’ю Олексія Висоцького, будинок по вулиці Енгельса в Гайсині, де вони жили, а й безпосередньо причетна до багатьох подій, які тут відбувалися. Пам’ятає і маленького Володю Висоцького – того, вірші якого, читаючи тепер, здається, повземо “по канату, натягнутому, як нерв”. І де тепер межа між поезією і прозою, між його відчуттями і нашим життям, розібратися важко – є над чим попрацювати знавцям і шанувальникам творчості Володимира Висоцького….
Якби ж вона, Ольга Федотівна Гуцалова (дівоче прізвище – Костюк), знала, що те хлопченя, яке приїжджало у Гайсин разом із дідом, буде таким відомим, може, ще тоді придивилася б до нього. Якби знала, якби відала…
***

Подвір’я по вулиці Гагаріга, 57 у Гайсині, біля якого ми зупинилися із Танею Тищенко, віяло таємницею і якоюсь гіркою самотою. Старий і немічний пес кульгав задніми лапами до хвіртки, намагаючись мати вигляд справжнього сторожа. А слідом за ним вийшла і сама господиня будинку Ольга Федотівна Гуцалова. Повільно, опираючись на палицю, стрічала нас, непроханих гостей, які зненацька увійшли не лише до її хати, а й, можливо, втрутилися у її вісімдесят четвертий рік життя.
Треба сказати, що Ольга Федотівна, як кажуть у нас в Україні, ще цупкенька для своїх років. Ось лише ноги підводять – болять. Без палиці вона – нікуди. А очі – карі, живі, цікаві до всього, що відбувається навколо неї, гарна українська мова, пересипана давніми, але незабутими діалектами місцевості, де народилась, – це далеко не все те, що характеризує цю жінку, матір, бабусю. І тепер уже й вдову. За короткий час довелося пережити дві страшні й, напевно, неминучі, утрати: чоловік Олександр Якович помер від рук зловмисників, кілька років тому відсвяткувавши “золоте весілля”, а цього року і зять Анатолій залишив її старшу дочку Людмилу вдовою, а Ольгу Федотівну, одиноку й хвору, - зовсім немічною… Є онуки, є й правнуки, але вони далеко, у кожного своє життя. А потрібні надійні чоловічі руки, які зуміли б підтримати, допомогти... І вона це розуміє, але так по-жіночому гарно тримається, що мимоволі думається: які ж все-таки сильні наші жінки! Бо й молоді, які годяться їй у діти й онуки, такі випробування у житті, буває, проходять, що не позаздриш! А тут – жінка в роках…
***

Вона народилася у с. Нижня Кропивна, що у Немирівському районі. Сім’я бідувала, і Ольга вже у сімнадцять років, послухавши поради однієї односельчанки, яка працювала в Гайсині, приїхала разом із нею і влаштувалася на роботу на плодзавод. Звідси й почалася її дорога в широке життя. Вже згодом та ж сама односельчанка сказала, що є в Гайсині сім’я військового, дружина якого втратила руку на війні, їй важко одній справлятися по господарству. Може б, Ольга погодилася? І дівчина справді дала згоду. Чом би й ні? Відпрацювала зміну на заводі – й вільна. Це був 1949 рік. Висоцькі жили по вулиці Енгельса, 11.
- Прийшла я до них, як та вівця з обори, - розповідає Ольга Федотівна. – Що я вміла? А вони ж люди інтелігентні... Дуже гарна пара. Дружина Олексія Володимировича, Олександра Іванівна, – писана красуня. Я ні в кого більше не бачила таких гарних очей. І душею добра була...
Вже через рік Ольга Федотівна мала паспорт – Висоцькі потурбувалися. Вони взагалі дуже добре ставилися до дівчини, а вона ж на добро і відповідала взаємністю. Робила все, що могла: грубки палила, підлогу мила, прибиралася в кімнатах. Їжу готувала разом із Олександрою Іванівною.
- Ото щось робимо, а вона розповідає мені про своє життя, - знову згадує Ольга Федотівна. – То вареників наліпимо, то пирогів напечемо, борщ варили – його дуже любив Олексій Володимирович. Я, звичайно, ходила на базар за продуктами. Вона мені напише, що купити, і я купувала. Завжди здачу приносила їй до копієчки, а мені потім давали гроші „на кіно”. І я йшла, хоча так жаль було витрачати їх, хотілося поїхати в село... А Олександра Іванівна мене потім розпитувала, що я у фільмі бачила... Вона мене жаліла, бо одного разу, поїхавши зі мною у моє село, побачила ту бідність, в якій жила моя сім’я. Але як би там не було, батьки нас виховували так, щоб ніхто з нас і ніколи не брав чужого. І я це завжди пам’ятала...
***
... Спогади, спогади... Розповідаючи про своє життя у Висоцьких, здавалося, поверталася Ольга Федотівна у свою молодість. Яка ж то була прекрасна пора! Вона пам’ятає, як господарі сказали, щоб вона покинула роботу й перебиралася до них жити назовсім, пам’ятає, як одного разу приїхав і батько господаря зі своїм молодшим сином Володею та племінником Володею Висоцьким. А перед цим Олександра Іванівна попередила її: „Завтра у нас будуть гості, то сьогодні ми повинні щось приготувати”. А ще сказала таке:
- Завтра, Оля, побачиш жениха й наречену!
Виявилось, що батькові Олексія Володимировича вже шістдесят років, а дружина – зовсім молода, їй всього вісімнадцять. І заради неї він покинув першу дружину, народився і маленький синок...
- Я його й на руках тримала, няньчила. Вони у нас цілий тиждень були, - знову пригадує Ольга Федотівна. – Бавилася я і з Сашком, сином Олександри Іванівни та Олексія Володимировича, часто гуляла з ним у парку. І ось якраз тоді, як були у нас гості, я й познайомилася з хлопцем. Звали його також Сашком. Батько Олексія Володимировича, коли побачив його, сказав мені: „Нема нічого кращого в житті, ніж молодість! Це твій хлопець, Олю? Я кажу: „Ні.” А він мені: „Якщо він скаже, щоб ти виходила за нього заміж, навіть не замислюйся – виходь”. Той хлопець і дійсно потім став моїм чоловіком.
...Дівчина всього рік пожила з Висоцькими на Енгельса, 11, але цей рік запам’ятався їй на все життя. Як же важко було розлучатися з добрими господарями, коли вони зібралися переїжджати в Мукачеве! Саме туди відправляли Олексія Володимировича для подальшої служби. І він, і його дружина вмовляли Ольгу, щоб їхала з ними, а вона вагалася – мати хворіла, їй потрібна була допомога, та й на роботу влаштуватися можна було тут, у Гайсині. Й Ольга відмовилась. Ще якийсь час підтримувала зв’язок із Висоцькими, довідалася, що у них народилася дівчинка. А потім, коли вже й сама вийшла заміж, зв’язок обірвався...
Вже через роки дізналася Ольга Федотівна, що той Сашко, син Висоцьких, з яким вона колись бавилася, вже дорослим загинув у автомобільній аварії, що Олексій Володимирович помер від важкої хвороби, а Олександра Іванівна живе у Москві, її доглядає донька Ірена – журналістка, письменниця, яка написала книгу „Мой брат Высоцкий. У истоков”.
... А мені й Тані Тищенко хотілося ще й почути враження чи спогади Ольги Федотівни від тієї далекої зустрічі, коли вона бачила малим майбутнього поета Володимира Висоцького.
- Якби я знала, що він буде такою знаменитістю, то, може б, більше уваги на нього звернула, - каже Ольга Федотівна. – А так, звичайний хлопчик був, як усі – жвавий, бігав, грався... Правда, Олександра Іванівна не раз казала: „Щось із нього вийде...” Як у воду дивилася...
... Будинок по вул. Енгельса, 11, де колись жили Олексій Володимирович та Олександра Іванівна Висоцькі, майже не змінився, якщо не зважати на те, що тут уже було кілька господарів. Хтось із них і замурував двері, біля яких на сходинках фотографувалися Висоцькі – Володимир Семенович, майбутній поет Володимир Висоцький, Сашко Висоцький і молодший син Володимира Семеновича – Володя (на знімку вгорі). Та, здається, до цих пір тут присутня й жива історія відомої родини. І Ольга Федотівна, яка привела нас до цього будинку, мабуть, відчуває це, як ніхто. Тут починалося її доросле життя. І де б не доводилося їй працювати – чи то на хлібозаводі, чи у військовій частині, чи в будинку офіцерів – завжди в спогадах поверталася сюди. Тут залишилася маленька частинка життя, до якого знову й знову хочеться доторкнутися... Нехай хоч у спогадах...
Тому є й сенс звернутися до керівництва обласного та районного відділів культури щодо створення ініціативної групи із увіковічення пам’яті про перебування майбутнього поета в Гайсині. Добре було б, якби це сталося до 25 січня – 70-річчя з дня його народження. Нехай пам’ятають і нащадки...

Тамара Грамарчук

На знімках: подружжя О.В. та О.І. Висоцьких.
Такою була Олександра Іванівна.
Ольга Федотівна під час розмови.
Біля будинку на вул. Енгельса, 11.
Таня Тищенко на тих східцях, де колись сидів малий В. Висоцький.

написано 29-09-2007 09:59           

Таня, а красивый мальчик на шестом по очереди теперь фото это не муж ли Ольги Федотовны?

написано 29-09-2007 17:21         

[Это сообщение изменил Лион Надель (изменение 29-09-2007).]

написано 30-09-2007 13:52         

"Пора пришла, она влюбилась." Вот теперь мне нужна любая информация по Белоруссии. Пожалуйста, скиньте мне на почту то, что сами знаете на эту тему и по возможности телефоны Ваших информаторов.

Рассчитываю на Вашу помощь!

написано 30-09-2007 14:24            

Лариса,да ,такая же бледная(как я припоминаю).